Плин

Ми лежимо, як каміння, тож можна назвати нас берегом.
Тиша всякає у шкіру, наче в папір, напухають повіки.
Тріскають жили. В нас однакові симптоми, й на мить ми стаємо
близькими, обоє розбиті, склеєні, наче сироп, і терпкі.
Тонемо в цьому холодному світлі; біль у ребрах пульсує
і гасне. Це лише дрож, іскри на згинах.
Шрами, що мітять саму лише шкіру.

Якщо слід тепла виступить на поверхні, то скам’яніє,
як твоє обличчя; у мить, коли ти обертаєшся. Й видно:
те, що залягає у тобі, не хоче піддатися. Провалюється,
гниє і чужішає; холодне, як ніж, як затуплені бритви,
погнуті леза.


Відстані

Виїжджаючи, ти забираєш із собою бурю.

І раптом все стає ясно; я розсуваю фіранки і намагаюсь затерти сліди,
плями з підлоги, смуги попелу і синці. Ти казав, що дороги назад немає;
є дим, але немає попелу, спалена шкіра свербить,

струпи по цілій долоні. Тож мене зраджує запах і скривлений вираз обличчя:
коли я намагаюсь нас якось назвати, вертаються біль коло серця і млості.
Сідаю знов під стіною, повторюю: це діється, мабуть, без мене,

як рецидив якоїсь чудної хвороби, гострі симптоми. А ще під ранок
наснився холод, наснився дощ і зуби, засіяні в порожній кімнаті,
слід їхній на животі; не народиться вже нічого.

переклад: Остап Сливинський

Стібки, петлі

Світанок насвітлює сонце. Позаду – пригасле небо, сніг
надточує вулиці й ріже неонове світло. Крига сковує тротуари;
мороз подразнює ніздрі.

Дивися: цей день щойно креслить ріку. Розвіює млу,
викидає на берег подерті волокна й луску, риб’ячі міхурі.
У повітрі весь час стирається посмак ртуті, тріскають шибки;
кості випинаються із землі, наче паростки. Тому оцей розпад,
всі оці речі напишеш наново; мертві озера,
зруйновані арки. Те місце в мені, яке росте десь під шкірою,
наче зародок плісняви. Тож, може, варто зашити стібки,
позшивати краї. Поки струпи складуться в слова,
кров нагострить ножі. Холод розірве петлі;

дивися, цей день щойно креслить ріку. Біль після тебе
зробиться шрамом, присохне на животі, виблякне і вросте.